Другу половину ХХ – початок ХХІ ст. характеризує стрімке зростання масової комунікації і нових інформаційних технологій. Динамічний розвиток традиційних засобів масової інформації – друкованих видань, радіо, телебачення, а також поширення Інтернету спричинили створення єдиного інформаційного простору, особливого віртуального середовища як сукупності медійних потоків. Усе це відбилося на процесах вживання слів, реченнєвих структур та характері мовних змін. Основний обсяг використання мови сьогодні припадає на сферу масової комунікації.
Мова засобів масової інформації постійно привертала увагу лінгвістів. Першою спробою її комплексного вивчення була праця М.А. Жовтобрюха „Мова української періодичної преси (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)“. У колективних монографіях „Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови“, „Мова сучасної масово-політичної інформації“, „Взаємодія художнього і публіцистичного стилів“ простежено особливості розвитку функціональних стилів, їхньої взаємодії, співвідношення загальномовних і специфічних засобів у мові масової інформації другої половини ХХ ст. Лексичні та словотвірні процеси в мові українських газет кінця ХХ ст. проаналізовано в дисертаційних роботах О.А. Сербенської та О.А. Стишова.
Синтаксис мови українських газет досліджено фрагментарно. Найповніше описані фігури експресивного синтаксису, передусім явища парцеляції (С.М. Марич, Л.І. Конюхова, Н.А. Конопленко, Н.М. Івкова). Проаналізовано також синтаксичну структуру речень в інформаційних газетних текстах кінця ХХ ст. (М.С. Ковальчук), інфраструктуру речень публіцистичного стилю (В.І. Грицина), явища еліпсису в мові сучасної української публіцистики (В.В. Богатько).
Сучасні українські газетні контексти вирізняє особливе комунікативно-прагматичне спрямування, яке виявляється в тому, щоб у процесі подання змістово-фактологічної інформації не так інформувати, як впливати на читацьку аудиторію через переконання, навіювання, емоційне „втягування“. Для мови української преси першого десятиріччя ХХІ ст. характерна рухливість і мінливість її системи, оскільки вона відбиває всі процеси, які заторкують на певному етапі національну мову загалом. Це передусім поширення розмовної стихії, поглиблення явищ експресії та оцінності, посилення впливу особистісного чинника тощо.
Більш прагматично зорієнтованою стає сьогодні і лінгвістична наука. Зміна її наукової парадигми, повернення до людини актуалізують комплекси нових підходів до осмислення мови, яку сьогодні інтерпретують як національно-культурний феномен. В епіцентрі уваги перебуває комунікативна роль мови, функціональні можливості її одиниць, зв’язки з ментальністю народу, виявлення в мові найрізноманітніших інтенцій суб’єкта мовлення.
Перебудова синтаксичного ладу мови української преси початку ХХІ ст. виражена в процесах активізації синтаксичних одиниць, інтонаційно-семантичного розчленування цілісних повідомлень, використанні іманентних сполучних засобів у складних реченнях, що істотно впливає на комунікативну ефективність повідомлень, увиразнюючи їхню впливову потужність як основну ознаку медійних жанрів. Проте цей аспект залишається практично не вивченим, що спричинено величезною складністю аналізу синтаксичного рівня мови, добору фактичного матеріалу, потребою залучення комплексу методів для отримання об’єктивних результатів. Досі немає й цілісного опису всього корпусу синтаксичних одиниць, уживаних у мові української преси.
© І. Завальнюк